Народна артистка України і колишня дружина Ігоря Білозіра Оксана Білозір за плечами має неабияке музичне та політичне минуле. Вона співала у гурті «Ватра», отримала звання заслуженої, а згодом і народної артистки України. Що стосується політики, то Білозір була народним депутатом України IV, V, VI, VIII скликань, Міністром культури і мистецтв України, та головою громадського об’єднання «Всеукраїнське об’єднання жінок-депутатів». Крім того, Оксана Білозір є кумою одразу двох президентів України – Віктора Ющенка та Петра Порошенка.
В інтерв’ю для Інформаційного агентства ПІКА Оксана Білозір розповіла про те, як колядувала на великій сцені за часів СРСР, якою мовою спілкується Петро Порошенко у побуті, чому Ігор Білозір позбавив її права власності на квартиру у Львові та багато іншого.
Щоб подивитися відеоверсію інтерв’ю — гортайте в кінець матеріалу.
- Розкажіть, із чого у вас починалась музична кар’єра і коли ви зрозуміли, що хочете бути співачкою?
По-перше, я ніколи не мріяла бути артисткою, ніколи. У нашому домі мама була артисткою, вона співала у Волинському народному хорі. Раніше такі хори були у кожній області й коли моя мама була молода, вона була дуже активною. До речі, мама завжди грала ролі у театрах, які ставив легендарний Сергій Бондарчук. Вони разом вчились у технікумі, тому в його перших режисерських спробах моя мама грала головні ролі.
Я ж співала із двох років, а потім у школі. Про мене навіть фільми знімали, коли мені було десь 10 років, а я співала «Степом, степом». Я тоді навчалась у Яворові й ще у школі мені зняли щось типу першого кліпу. Я собі співала і думала, що це нормально і зовсім не ставила собі мету бути артисткою, а тим більше досягати якихось висот. Все, що відбулось у моєму житті, відбулось усупереч тому, що я собі планувала. Тобто, все ставалось само по собі, а я це просто приймала постфактум. Я ніколи не думала, що буду артисткою, що буду популярною, що зможу об’їздити усі континенти і виступати на найбільших світових сценах. Так само я ніколи не думала, що буду займатись політикою і ще багато чого я можу назвати, що у мене в житті відбулося і я приймала це як факт.
Тому я просто співала, а коли поступила в музичне училище, то познайомилась з Ігорем Білозіром. Він там мав групу, вони грали на танцях. Коли вже пізніше я займалась своїми справами, мене потім дівчата запитали, чи я знаю, хто це був. Я не знала. Тоді мені кажуть, що це був Ігор Білозір, він ще грає на танцях, а я на танці не ходила і навіть не знала, хто це такий.
- Я також знаю, що ви співали зі сцени колядки ще за часів Радянського Союзу. Розкажіть, як Оксана Білозір колядувала в СРСР.
Я колядувала під час перерви і для тогочасного Києва це був шалений виклик
Я завжди дуже тягнулась до наших обрядових пісень. Якщо переглянути всі наші «Ватрівські» фільми, то ми побачимо, що там було дуже багато українських народних пісень. Це, фактично, пісні, з яких я починала свою творчість. Потім вже Ігор Білозір почав писати свої композиції, які також базувались на фольклорі. Тому мені завжди хотілось це популяризувати. Коли у Радянському Союзі співали «Добрий вечір тобі», «Рік новий народився» і таке інше, то я знала, що існує дуже багато різних колядок, які ніхто не виконував. Ми у Львові, все ж, колядували, скільки себе пам’ятаю. У нас були вертепи, які радянська влада забороняла, складала списки учасників, у школі зачитували, хто колядував, а хто ходив на гаївки. Я завжди була у тих списках.
Тому наприкінці 80-х років (десь 1986-1987 р. р.) мені хотілось щось таке заспівати і ми почали піднімати старі колядки. Тоді я зробила цілий диск таких колядок, їх було близько 10-ти, і мені дуже хотілось, щоб вони десь прозвучали.
Я тоді вела пісенний вернісаж, який проходив щороку у січні. Це був такий собі мистецький форум, у якому брали участь співаки, поети та композитори. Все це відбувалось у Палаці «Україна» протягом 3-4 днів. А це ж січень, пора коляди і в мене душа «рветься»! Я звернулась до заступника міністра Будзишина з проханням дозволити мені заколядувати. Кажу: «Це ж коляда, це ж нормально. У Львові вже й фільми про мене знімають і я там колядую вже кілька років, а в Києві – ніяк!». Він почав відмовлятись, посилаючись на те, що програма вже затверджена. Я попросила його, щоб він щось придумав і єдине, що він міг дозволити, – це щоб я співала колядки під час перерви, яка триває 30 хв. Тому, коли працювали буфети, я могла колядувати.
Як тільки розпочалась перерва, я побігла за куліси, одягла національний одяг, який тоді було важко дістати і ми все вишивали самі, й виходжу на сцену. Люди ходять туди-сюди, а я починаю колядувати багато колядок одну за одною. Ніхто не розуміє, що робиться, світло на сцені гасне під час антракту, але на мене спрямували два прожектори, щоб було видно, що там хтось стоїть. Усі режисери і «світлячки», які працювали в палаці «Україна», хотіли це підтримати, бо поважали мене і хотіли коляди. Це був шалений виклик для тогочасного Києва.
Я так колядувала усі дні вернісажу і мені так і не дозволили внести це у програму: ні в кінці концерту, ні на початку.
- Не було страшно?
Мені ніколи нічого не було страшно, я просто робила і все. Все виходило гарно, досить естетично, тому не було якихось антагоністичних настроїв по відношенню до мене.
- Ви маєте немаленьке політичне минуле. Наприклад, Святослав Вакарчук казав, що людині із культури не варто йти в політику. Як приклад, бачимо дві його невдалі спроби. Як вважаєте ви, чи може митець бути хорошим політиком і чи варто людям мистецтва іти в політику?
Варто і потрібно. Ми живемо з тих політичних і правових норм, які для нас встановлює єдиний державний орган, який має на це відповідні повноваження. Я маю на увазі парламент. Саме там мають бути найкращі з нас. Там мають бути представлені не тільки юристи та економісти, а й гуманітарії, чий відсоток має бути високим. Вчителі, лікарі, працівники соціальної сфери, науковці – всі ці професії мають входити у депутатський корпус Верховної Ради. Наприклад, наука зараз зовсім не представлена в українському парламенті. Це ганьба. Саме гуманітарна сфера і наука – це той перший вагон, який рухає кожну країну в її майбутнє, опираючись на її теперішнє.
Таке ж можна відстежувати і в шоубізнесі: ви ж бачите, як зараз «гарно», «красиво» і підступно відрізали два «пласти» нашої музики. Всі власники ЗМІ, які сьогодні є, поділили інформаційний ринок і вирішили створити своїх кумирів. Не ми, люди, обирали цих артистів, а нам їх показали і сказали, що вони дуже круті та їх треба слухати. Мовляв, ви їх запам’ятовуйте і любіть, а ми вам все будемо розповідати. Тобто, якогось національного чи народного відбору, як і має бути, не було.
Умовно кажучи, ти маєш якийсь фах, вдосконалюєш його, потім ти піднімаєш свій рівень, ти хочеш більшого – саме так кожна нормальна людина росте у своїй праці та професії. Хтось із тебе має брати приклад, ти маєш чогось навчити, комусь підставити плече і все має відбуватись згідно логіки поступальності. Так створиться наша єдність і сила. А сьогодні нас поділити на того, кого треба любити зараз, і тих, кого треба було любити «колись». Усіх, на чиїх плечах та енергії заснована українська держава і пісня, зараз просто немає в інформаційному просторі, хоча вони дуже активні та професійні. Життєвий досвід багатьох таких, як я, і мій у тому числі (у різних сферах), зараз починають забирати і формувати якийсь новий, який базується незрозуміло на чому.
Мені болить душа за сьогоднішній парламент, бо я дивлюсь засідання і згадую те скликання, у яке колись прийшла я. Це була професура, науковці, керівники великих підприємств і галузей – це люди, за якими стояли десятки тисяч інших людей. Вони працювали, платили податки і дійсно знали, як вирішувати проблеми. Зараз ситуація інша. Дуже добре, що до влади прийшло молоде покоління, але мені здається, що це помічники народних депутатів. Судячи із їхніх виступів і тем, які вони піднімають, я розумію, що вони нефахові та непоінформовані. Вони не винні, що вони «не такі», ці депутати ще просто не дозріли.
- В одному з інтерв’ю ваша невістка Лариса Білозір згадувала, що ви були проти, коли до Верховної Ради балотувалась вона. Чому?
Я не була проти, мені навпаки імпонує, що і прізвище моє звучить, і вона така «бджілка», так добре працює у парламенті. Мені просто було її шкода, бо вона йшла на великий мажоритарний округ. Це десь 250-300 км. від Києва, а в неї двоє маленьких дітей. Я розуміла, що їй буде дуже важко, бо доведеться їздити на округ, витрачати час та енергію. Це забирає час, енергію і любов у її малесеньких дітей, які також цього потребують.
Я, наприклад, пішла в політику, коли мої діти були вже дорослі і я знала, що вони самостійні та дадуть собі раду. А поки діти маленькі, я, як жінка і мама, вважаю, що матір повинна бути біля них і приділяти їм час та увагу. Але сталось так, як сталось. Звичайно, Ларисі непросто, але їй це подобається.
- Скандальне «будівництво Білозір» у Києві пов’язують із вами, адже земельна ділянка, на якій воно велось, належить вам. Розкажіть про цю ситуацію.
Я показала всі документи Сергію Лещенку, на що він мені відповів: «Ну і що? Мені так треба». Я зрозуміла, що йому це замовили і він почав гоніння на мене
Давним-давно, ще на початку 2000-х років, Олександр Омельченко був мером міста Києва і тоді багато артистів отримали певні винагороди за свою працю. Це такі артисти як Інеса Братущик зі Львова, Алла Кудлай, Павло Зібров, Іво Бобул і я, Оксана Білозір, – це все музиканти не з Києва. Ми усі брали участь у державних концертах і відпрацьовували їх безкоштовно. За це було прийнято рішення нас нагородити. Комусь дали приміщення, комусь квартиру, а я взяла земельну ділянку на Подолі. Ця земля дуже довго у мене була і ми нічого не могли на ній робити. Тоді такі речі були навіть прописані у законах і оскільки ми переїхали зі Львова, на цій підставі я отримала цю ділянку.
До речі, переїжджала зі Львова до Києва теж дуже непросто, бо Ігор Білозір через суд позбавив мене і сина права на житло. Рішенням суду я була виписана у межах міста. Це, до речі, був один із факторів, чому я опинилась у Києві. Я шукала можливість, як я зможу далі жити і Київ мене у цьому підтримав.
Так от, коли прийшов до влади Віктор Янукович і усі почали рахувати кожен квадратний метр у Києві. Тоді у Київраді почали піднімати питання про те, що якщо на приватних земельних ділянках ніхто нічого не робить, то цю землю будуть повертати у комунальну власність. Тому я була змушена щось із цією ділянкою робити. Оскільки я не маю коштів, щоб почати там будівництво і не маю відношення до бізнесу, я скористалась правом суперфіція. Тобто, я, Оксана Білозір, надала забудовникам право будувати на моїй землі. У мене був підписаний договір із ними (він досі у мене є), що я передаю їм право користуватись моєю землею і здійснювати там забудову. Натомість, згідно домовленостей, коли вони добудують свій об’єкт, вони мені компенсують мою ділянку квадратними метрами того будинку, який там буде. У нашому договорі головним «штрихом» прописано, що я не маю права нав’язувати своїх пропозицій щодо того, що вони там будують. Тобто, я не мала права щось їм вказувати і так далі. Фактично, я передала забудовнику землі в користування, а далі вже у них виникли проблеми.
Коли Сергій Лещенко, мій колега по парламенту, вперше підняв це питання, я підійшла до нього і показала йому всі документи, які мала. Він мені сказав: «Ну і що? А мені так треба». Я зрозуміла, що це йому замовили і він почав на мене гоніння. Чому він так вчинив? Тому, що у нас із ним були розходження у гендерній політиці. Я створила у парламенті міжфракційне об’єднання, яке виступало за традиційні цінності і я не давала прийняти Стамбульську конвенцію, бо там є речі, які суперечать нашій ідеології та українському світогляду. Я вважала, що якщо я є на цьому місці, то я не маю права це пропустити. Це суперечило і конфліктувало із позицією так званих «соросят», лідером яких у Верховній Раді виступав сам Лещенко. Він часто мене провокує і посилається на цю тему, але я ніколи не коментувала цього, адже для нього це було б великим щастям, щоб далі розвивати цю тему. Тому я навчилась терпіти, перебуваючи в політиці, та знаю, що сміється той, хто сміється останній.
- Ви також маєте хороші стосунки із двома президентами України – Віктором Ющенком та Петром Порошенком. Які у них стосунки між собою?
Кожен зайнятий своїми справами. Якщо їм потрібно дізнатись якусь інформацію одне в одного або отримати пораду, то вони спілкуються, а так, кожен має своє життя, зобов’язання та навантаження. У них різні кола спілкування. Тобто, якоїсь дружби між ними немає, це суто ділові стосунки.
Georgia’s president-elect Salome Zurabishvili speaks during an interview with Reuters in Tbilisi, Georgia, December 1, 2018. REUTERS/David Mdzinarishvili
- Нещодавно у ЗМІ з’явилась інформація, що сім’ю Порошенків побачили у Південній Америці на відпочинку і вони там між собою спілкувались російською мовою. Якою мовою вони спілкуються між собою і побуті та з вами зокрема?
І українською мовою, і російською, і англійською. Це нормально. Зі мною вони говорять українською, бо я погано знаю російську.
- Син Петра Порошенка Михайло якось потрапив у скандал в Лондоні, де він відвідав концерт російського репера «Face». Як це сприйняв Петро Олексійович і як це прокоментуєте ви?
Я не знаю, як на це відреагував Петро Порошенко, але що тут такого? Дитина вчиться і відвідує ті культурні заходи, які пропонує суспільство, у якому він є. Я не бачу в цьому нічого поганого.
- В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначили, що ви та Ігор Білозір обоє були лідерами. Розкажіть, чому, все-таки, ви не залишились разом. Тобто, що не склалось у ваших стосунках?
Я не можу сказати, що ми були два лідери-антагоністи, ні. Просто Ігор Білозір був авторитарною людиною і це всі знають. Останнім часом у нього у пріоритеті були друзі. Крім того, працювала радянська система, яка нищила всіх творчих людей. Біля Ігоря з’являлись якісь незрозумілі особи, незрозумілого походження, які незрозуміло чим займались. Наведу приклад: заходить чоловік, стає на коліна, цілує поріг і каже: «Я переступаю поріг, де живе Ігор Білозір…». На кожну людину це впливає і на Ігоря теж, але саме на це і робився розрахунок. Я ж ніколи не брала участі цих у їхніх зібраннях на нашій кухні, куди приходили різні митці. Я не брала участі у тих тусовках і це нас дуже різнило. У мене було свіже ставлення до цього, в Ігоря інше і зрештою це призвело до нашого розриву, я мусила піти.
- На просторах інтернету я знайшов інформацію, що Ігор Білозір колись віддав вам звання заслуженої артистки. Це так?
Ні, це не правда, такого не було. Мені звання дали тому, що я брала участь в урядових концертах. До речі, це теж була одна із конфліктних ліній у нашій сім’ї, бо мені дали це звання раніше, ніж Ігорю. Для нього було дуже непросто це прийняти, оскільки він вважав, що мав бути першим. Але потім ми все зробили для того, щоб і він став заслуженим артистом України.
- Якими були ваші стосунки зі свекрухою Марією Білозір?
Такі, як із свекрухою. Нормальні й абсолютно рівні стосунки. Вона не була м’якою жінкою, щоб десь обійняти чи сказати щось ніжне. Вона була конкретною жінкою і ми з нею так і спілкувались: по суті.
- Ви згадали, що Ігор Білозір позбавив вас права на житло у Львові. Як гадаєте, чому він так вчинив?
Я взяла дитину за руку і пішла, звільнивши для нього квартиру. Але я хотіла залишити за собою право на якусь частину того помешкання. Проте в Ігоря були зв’язки і Ленінський народний суд позбавив мене права на цю квартиру. Думаю, це була помста з боку Ігоря. Хоча, якби не це рішення суду, я б не отримала квартири у Києві.
- Чому ви вирішили не змінювати прізвища після розлучення?
Моє дівоче прізвище – Розумкевич. І коли я починала співати, я була під своїм прізвищем, це навіть є на моїх перших афішах. А потім Ігор наполіг, щоб я стала Білозір, тоді я й змінила прізвище. Такими у мене вже були всі документи. Тут не грає ролі те, що я використала його прізвище, бо Ігор мене позбавив права співати всі його пісні. Так з’явилась «Україночка» та інші мої новіші пісні. Тому я продовжила свій творчий шлях не за рахунок його творчості. Я вже була заслуженою артисткою, але народною я стала вже пізніше.
- Яку пораду ви б дали усім українцям?
Полюбити Україну в собі та себе в своїй Україні
У мене є коронна фраза: Україну треба любити у собі. Ми хочемо мати свою землю, але коли ми їдемо кудись, нам здається, що краще там, де нас нема. Але якщо ми там трохи побудемо, ми розуміємо, що там все чуже і хочемо повернутись, але в таку саму комфортну країну, як ця чужа. Але ж люди, які живуть у цій чужій та комфортній країні, вони ж самі її такою зробили. Тому нам треба полюбити Україну і хотіти зробити її кращою. Тобто, полюбити Україну в собі та себе в своїй Україні. Коли я полюблю себе в своїй державі, у мене відразу виникає бажання змінити її на краще. А якщо ми сидимо і чекаємо, що хтось нам кине «манну небесну», а часто нам кидають ще й яблуко розбрату, то це є нашою найбільшою проблемою. Навіщо нам вороги, якщо ми між собою не знаходимо порозуміння?
Роман Гурський
